Wołodymyr Buha

За час роботи я познайомився з тисячами історій людей, які повернулися з полону, з окупації. Багато хто з них, не тільки зміг адаптуватися після звільнення, а й став активно брати участь у допомозі іншим та роботі на перемогу", - каже у великому інтерв'ю для Niezalezna.pl Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець.

"Якщо раніше я могла собі дозволити пожаліти себе, розклеїтися, посумувати, то зараз - ні. Треба жити й не нити. Війна нас не зламає - ось такий мій девіз. Навіть під час блекуатів чую, як по місту гудуть генератори, і це мотивує, бо Харків не здається", - каже в інтерв'ю для Niezalezna.pl Мадина Гололобова з Харкова. Попри те, що місто знаходиться в 50 км від кордону їхати з нього ані жінкка, ані її родина навіть не думали.

"Шлях із міста був дуже довгим і важким. Тисячі людей рятувалися в той день, ми стояли на російських блокпостах в Мангуші (передмістя Маріуполя. АВТ.) близько десяти годин. Після цього ми приїхали в село біля Бердянську і залишилися там у родичів на ніч. Нас було більше двадцяти людей в одному домі, але це було перше місце, де ми нарешті опинилися у теплі", - каже 19-річна Анна з Маріуполя. Коли у 2014 році почався перший етап війни росії проти України, їй було біля 9 років. У 2022 вона мала закінчувати школу в рідному місті.

Najstraszniejszą rzeczą jest obojętność na śmierć. Człowiek przestaje się bać martwych ludzi na ulicy. Ciała po prostu leżą jak ogromne, połamane lalki. Nie można było ich pochować. Ponieważ ciągłe były ostrzały i bombardowania. (…) A po pewnym czasie człowiek przestaje się bać również własnej śmierci. Instynkt samozachowawczy wyłącza się - opowiada mieszkanka Mariupola Nadija Suchorukowa, która do rosyjskiej okupacji pracowała jako dziennikarka m.in. w lokalnej telewizji Dim i państwowej UATV. Kobieta jest autorką książki „Mariupol. Nadzieja”, w której opisała trzy tygodnie życia w niszczonym przez Rosjan mieście.