Медійниця з Харкова: "Чоловік кинув мене на землю та накрив собою"

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu

- Мадино, які відчуття були у Вас напередодні та в перші дні широкомасштабної війни росії проти України?

-  До останнього моменту не могла повірити, що почнеться повномасштабна війна. Навіть коли о 5-й ранку 24 лютого 2022 року почула вибухи, не зрозуміла, що це. Просто подумала: наснилося… А вже за годину стало зрозумілим, що все це наша нова реальність. Крізь вікно квартири побачила черги з автівок на АЗС біля нашого будинку, роз’їжджалися сусіди. Наша родина прийняла рішення залишатися вдома. 
А наступного дня я натрапила на оголошення Харьківського обласного центру служби крові щодо донорів, там був заклик прийти та здати кров, хто може. Ми з чоловіком пішли. Вразила черга, було дуже багато наших харків՛ян. Це додало сил й оптимізму. Дорогою додому ми потрапили під артилерійський обстріл, армія рф підійшла до Харкова надто близько й гатила по нам щосили. Коли щось просвистіло десь дуже близько над нами, чоловік кинув мене на землю зі словами «Лежи!» та накрив собою. Все це було не просто «страшно», здається, я була холоднішою за той сніг, на якому ми лежали. На щастя все обійшлося. Вдруге так моторошно було, коли над Харковом пізно ввечері почали кружляти російські літаки, вони бомбили наше місто. Чоловік, син і я ховалися у ванній, міцно тулилися одне до одного. Це вже був початок березня… 

Минає 887-й день цієї війни і все сприймається дещо по-іншому. Чи можна звикнути до війни? Вкотре питаю це в самої себе… Так, можна, але за однієї головної умови - не треба губитися в ній, треба триматися. Мабуть, ми звикли до цього, розуміючи, що треба жити попри все. Рятує робота, родина, друзі, наш прекрасний Харків. Все, чим живемо сьогодні. Нещодавно біля нашого будинку був «прильот» російського КАБу (це керована авіаційна бомба). На той час вдома був син, він в Telegram мені написав: "впало десь дуже близько, я ховаюся у ванній, все ок". Емоції свої не передам, але вперше з початку повномасштабки я ревіла, як божевільна. Одразу сіли з чоловіком в авто, попрямували додому. Те, що побачили там, на нашому проспекті Перемоги, не злякало, а додало ненависті. Чому люди сьогодні на таке здатні?

Бомба влучила в кафе, в яке і ми ходили, і весь район. У сусідніх будинках посипалися вікна, поруч - закривавлений тролейбус, бо поранено водія... Але Харків то є Харків: на місце оперативно приїхали комунальні служби та волонтери, почали все прибирати, забивати вибиті вікна, допомагати, тут же - чай, водичка всім, кому потрібно, медична допомога. Ніхто не панікував, місцеві говорили «Головне - живі, а вікна вставимо. Все буде добре». 

- Чи є переживання, що російська армія може масштабно піти на Харків?

- Ні. Вони вже заходили у лютому 2022 року, там було кілька диверсійних груп. Жодна з них не залишилася живою. Наші захисники відпрацювали чітко, кадри тодішніх подій облетіли всі інформаційні ресурси та пабліки. І сьогодні ми віримо в ЗСУ, завдяки їм можемо жити в нашому Харкові, працювати. Тож цінуємо і розуміємо, завдяки кому щодня прокидаємося та прямуємо по своїх справах. 

- Як у різні моменти проявляли себе люди з твого оточення?

- Дякую Богові за тих людей, яких він подарував мені та моїй родині. Ми всі - єдині, завжди готові допомогти, підтримати. Це не просто слова, це все перевірено різними ситуаціями. Мабуть така риса є у харків՛ян - все завжди переживати разом. До речі, нещодавно до нас приїхала моя мама, вона ВПО (внутрішньо переміщена особа) з Донеччини, місто Торецьк. Там у червні почався наступ російської армії, тож залишатися вже було небезпечно. Місто під постійними ворожими обстрілами. Плюс до цього відсутність електрики, зв՛язку та простих речей цивілізації. В квартиру, в якій вона мешкала у своєї подруги, був «прильот» (її власного будинку немає, в тому районі були інтенсивні ворожі обстріли). Мама просто встигла виїхати. Сьогодні вона адаптується в Харкові, ми допомагаємо їй з цим. Але розумію, як їй важко, хоч вона про це й не каже. В неї просто забрали частину життя. Таких людей багато в Україні зараз, на жаль. 

- Що допомагає боротися і стояти з рівною спиною?

- Смак життя, його ритм. Якщо раніше я могла собі дозволити пожаліти себе, розклеїтися, посумувати, то зараз - ні. Треба жити й не нити. Війна нас не зламає - ось такий мій девіз. Навіть під час блекуатів чую, як по місту гудуть генератори, і це мотивує, бо Харків не здається. А ще я навчилася якісно відпочивати, перевантажуватися. З кавою на вулиці, у міському парку, дома на дивані - просто ціную, що в мене є. Люблю це життя і свою Україну!

Розмовляв Володимир Буга

 

Źródło: Niezalezna.pl