Дитинство в окупації: "Нас учили, як захистити себе під час обстрілу"

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu

- Чим Ви займалися в Маріуполі до 24 лютого 2022 року?

- До початку повномасштабної війни я була звичайною 17-річною школяркою, загалом вела звичайне життя, як і всі готувалася до екзаменів, планувала випускний. Як раз у лютому почала активно займатися фотографією: знімала друзів, місто, природу... Зараз передивляюсь і думаю, що ніби на памʼять це все зробила. Кілька днів перед війною ми з друзями говорили про можливість цього. Принаймні багато хто були збентежені, бо чули посеред ночі якісь вибухи. Від того ж самого я і прокинулася десь о 5 ранку. Мені здавалося, що буде як у 2014 році, а із того, що я пам'ятаю тоді (мені було років 9) нас у школі вчили, як захистити себе під час обстрілу і були бойові дії лише на околицях міста, а потім все пройшло і жодних окупацій не було. Однак це вже було зовсім інше, хоча багато хто цього ще не розумів.

Перші дні я не могла відійти від новин, постійно читала що і де відбувається. Було дуже важко усвідомити, що взагалі відбувається. Але на диво, коли відключили усе, що тільки можна, і довелося вже просто виживати, мій страх зник. Нам дуже пощастило, що мої батьки завжди робили запаси їжі, тому із цим проблем не було. Доводилося багато ходити по воду до струмка, а деякі навіть топили сніг, який був чимось надзвичайно дивним для весни у теплому місті. Через це пережити увесь той жах було ще складніше, температура у квартирах була 3-9 градусів. Я спала у 7 кофтах, щоб не замерзнути. Загалом ми дуже згрупувалися із сусідами, адже ми разом готували їжу на вогнищі.

- Що для Вас було найстрашнішим тоді в місті?

- Найстрашнішою була відсутність звʼязку та комунікацій із зовнішнім світом. Навіть постійні ракети над головою чи літаки не лякають так сильно, як на декілька тижнів втратити можливість знати, що і чому відбувається в місті. Інформацію отримати було важко, мені вдавалося послухати реальне радіо, яке працювало у моєї подруги, де передавали українські новини і можна було дізнатися, що відбувається в країні і що кажуть про Маріуполь. Також ми дізнавалися щось, коли хтось міг зловити звʼязок і додзвонитися до близьких. Так я піднялася на 12-поверховий будинок, щоб додзвонитися сестрі в Естонію. У неї був шок, вона не могла довго із нами звʼязатися і думала, що нас вже немає в живих.

- Як довго Ви ще знаходилися в місті після початку повномасштабної війни росії проти України?

- Ми з сімʼєю були в місті до 16 березня. У цей день ми наважилися залишити Маріуполь. Виїхавши в центр міста, ми зрозуміли, що район де ми жили, був чи не найбезпечнішим, адже центр, як і околиці міста, були в диму та у вогні. Палав на той момент і Драмтеатр (який став символом варварства російських окупантів, які поцілили по будівлі, де ховалися люди. АВТ.) 

Проїзджати повз палаючий символ міста - це дуже закріпилось у моїй голові. На той час я ще навіть не здогадувалася, що всередині були люди... Шлях із міста був дуже довгим і важким. Тисячі людей рятувалися в той день, ми стояли на російських блокпостах в Мангуші (передмістя Маріуполя. АВТ.) близько 10 годин. Після цього ми приїхали в село біля Бердянську і залишилися  там у родичів на ніч. Нас було більше 20 людей в одному домі, але це було перше місце, де ми нарешті опинилися у теплі. Після цього  поїхали в окупований вже Бердянськ, де в одній зі шкіл давали ночівлю тим, хто виїхав з Маріуполя. Одна із родин, яку ми там зустріли, запропонували поселитися на ніч у них і допомогли знайти місце, щоб заправити машину. Третій день в дорозі і ми нарешті виїхали у Запоріжжя, на територію під контрольну Україні і страшенно цьому раділи. Я завжди намагалася відволіктися від того, що відбувається, аби не відчувати страху, але там я вперше за місяць війни плакала, бо не могла повірити, що ми це зробили... Зараз я живу у Норвегії, а мої батьки в Польщі. Бабуся повернулася до Маріуполя, але їй дуже важко бачити місто таким, яке воно зараз. Каже, що воно ніколи вже не буде таким як раніше.

Розмовляв Володимир Буга

 

Źródło: Niezalezna.pl

#Ukraina #Mariupol