Мешканка Маріуполя: "Ми зрозуміли, що помремо обов'язково і дуже скоро"

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu

- Пані Надіє, хочу повернути Вас у спогади про 24 лютого 2022 року. Які тоді були у Вас думки, настрій? 
 
- Я чомусь весь час згадую вечір 23 лютого 2022 року. Ми тоді брали інтерв'ю та виходили у прямий ефір. Було вже темно і на проспекті Миру горіли ліхтарі. Ми мали набрати коментарі людей за півгодини і чекати прямого включення. Мали дуже мало часу то писали всіх поспіль.

Я запам'ятала молоду пару, чоловіка та жінку. Вони були такі щасливі. Сказали, що у жінки день народження і вони йдуть із кафе додому. Їм треба було їхати до Східного мікрорайону. Це околиця міста. Я тоді спитала, що вони думають про чутки про вторгнення. Вони мені сказали, що зовсім не бояться. Що знають Маріуполь. Це їхнє місто. Він у будь-якому разі встоїть. Чоловік так і сказав: "Ось побачите. Він як фортеця"
І ще сказав, що записався до тероборони. Проходив там заняття з військової підготовки.

О восьмій вечора я мала вийти в ефір. Я стояла спиною до п'ятнадцятиповерхівки, на якій був мурал "Дівчинка з ведмедиком". Це портрет Мілани, маленької маріупольчанки, яка постраждала під час обстрілу Маріуполя, у 2015 році. Її мама тоді загинула, а дівчинці снарядом відірвало обидві ноги. Цей мурал окупанти знищили, коли захопили Маріуполь. Я пам'ятаю, що тоді, у прямому етері, розповідала, що в нас усе гаразд і спокійно. І навіть погода зовсім не зимова.
"Погляньте, навколо мене світяться десятки вікон. Там усередині щасливі люди. Вони відпочивають після роботи своєю родиною". 

Менше ніж за тиждень у моєму місті більше не світилося жодне віконце. Вони тільки горіли страшним помаранчевим полум'ям, коли до будинків були прямі влучення снарядів.

- Маріуполь розташовано майже впритул до кордону з країною-агресором. Як Вам вважається, чому напередодні широкомасштабного вторгнення влада міста, регіону та України не посилювала оборону міста?

- Майже десять років ми перебували на лінії розмежування. росіяни обстрілювали наші села, які розташовані поряд із Маріуполем. Вони знищили Широкине, практично стерли з лиця землі Водяне. У січні 2015 року вони обстріляли із систем залпового вогню "Град" та "Ураган" мікрорайон Східний. Загинули 33 людини, понад сто були поранені. Ми тоді думали, що це найстрашніше, що може статися з нами.

Тому, коли 24 лютого 2022 року я дізналася про повномасштабне вторгнення та почула звуки вибухів, подумала, що скоро все закінчиться. Маріуполь - сто відсотків укріплений і готовий відбити атаки російських виродків. Ми вірили, що місто захищене. Тим більше, у цьому нас запевняв наш мер. Поки був зв'язок, він виходив в ефір і розповідав, що все під контролем. Ми вірили, що він поряд і нам нікуди не треба їхати. А ще ми були впевнені, що у нас є бомбосховища та укриття. Їхні адреси були розміщені на сайті міської ради. (Згодом стало відомо, що міський голова Маріуполя Вадим Бойченко залишив оточене місто, в якому на той час ще перебували тисячі мирних мешканців. Авт.) 

Ми відчули катастрофу, коли вже не мали світла, води, зв'язку, газу, їжі, коли побачили, що нам ніде ховатися, бо практично всі адреси сховищ - це фікція. То були звичайні підвали багатоповерхівок. Вони не призначені навіть для того, щоб там просто бути якийсь час. І якщо в будинок буде пряме влучення, ми не зможемо вибратися. І врятувати нас не буде кому. Вже тоді, коли обстріли тривали цілодобово, ми зрозуміли, що наш Маріуполь став пасткою. А ми, люди, яких засудили до болісної смерті. Ми помремо обов'язково і дуже скоро. Це питання часу. Все може статися сьогодні чи завтра. Тому що вибратися було нереально. Обстріли щодня ставали дедалі інтенсивнішими.

- Як виживали в місті, яке росіяни методично знищували?

- Вижити в Маріуполі одному було неможливо. Разом теж було тяжко. Але коли ти не один, то шанси на виживання підвищуються. Ми пішли з дев'ятиповерхівки до приватного будинку, до знайомих. У мене лабрадор Енджі та її треба було вигулювати. Скажу одразу, що вона жива, ми її вивезли. Вона у безпеці, з сім'єю мого брата та його маленькими дітьми. Тоді, у березні 22 року, я спускалася з нею з п'ятого поверху та починалися обстріли. Ми не могли вийти надвір з під'їзду. Було дико страшно. Тому ми відвели її туди і залишились у приватному будинку разом із нею. Цей будинок постійно наповнювався новими людьми. Приходили сусіди, знайомі господарів, їхні родичі, мої подруги з дітьми, був, навіть немовля. Він народився другого березня у тому самому пологовому, на який російській льотчик скинув бомбу. Я назвала цій будинок "Ноїв ковчег". У ньому перебувало понад тридцять людей та безліч тварин.

Саме тоді я почала писати про все, що відбувалося довкола мене. У людей, які нас прихистили, була машина і генератор. Ми заряджали там телефони, просто про всяк випадок. Я використовувала телефон як блокнот. Писала щось на зразок щоденника. Насправді - це була така психотерапія, щоб не збожеволіти. Тому що реальність для мене була пекельною та незрозумілою. Постійне почуття божевільного страху, що виснажує, не відпускало. Уявіть, що ви сидите в машині, у якої відмовили гальма, вона мчить у прірву на повній швидкості і ви нічого не можете вдіяти. Разом з вами в машині ваші рідні та друзі. Ви просите тільки щоб померли всі одночасно. Щоб, не дай Боже, нікого не поранило. Тому що допомагати в прірві нема кому. І краще розбитися одразу.

Тоді, у Маріуполі, життя не було. Там була щоденна боротьба зі смертю. Виявилося, що найголовніше – це не гроші, кар'єра, класна машина чи шикарна відпустка. Доброта, підтримка, уміння бути сильним і безстрашним набагато важливіше за красу і матеріальні блага. Виявилося, що можна їсти протухлу їжу, не митися, пити каламутну воду з гумового басейну на подвір'ї і бути щасливим, що тебе не вбило. Задихатися від жаху, коли летить літак і радіти, що бомба, яку він скинув, не впала поряд. А потім просити всесвіт щоб померти відразу, не мучившись. Або якось "протягнути" ще один день і не збожеволіти. У Маріуполі всі чекали ранку. Щоб після нескінченної гуркотливої ночі настав світанок. І все-таки жити тоді дуже хотілося. Навіть у цьому пеклі. 

- Колись Ви писали мені про героїчних зв'язківців Київстару (найбільший український оператор мобільного зв'язку), які до останнього надавали можливість бути на зв'язку. Чи могли би розповісти про цих героїв? 
 
- Найстрашніше було те, що з початку березня довкола нас був вакуум. Начебто, крім нас, більше нікого не залишилося на землі. У нас не було зв'язку навіть із сусідньою вулицею. Не кажучи вже про інші міста. Мої друзі та знайомі між обстрілами бігали один до одного, щоб дізнатися хто ще живий. Бо зателефонувати було неможливо. Телефони були мертвими. Їх заряджали, від генераторів чи акумуляторів машин і використовували як ліхтарики. Вже о четвертій вечора в Маріуполі наставала темрява. Ми чули страшні звуки, періодично бачили спалахи, але не могли побачити навіть один одного. Це був якийсь дикий морок. Відчуття, що ти у відкритому космосі. Що навколо немає речей та людей. Я думала, що таке відбувається у всіх містах України. Мені здавалося, що на всій землі лишився тільки Маріуполь. І він тримається з останніх сил. У мене в Одесі був син, і я не знала що з ним.

Дев'ятого березня пройшла чутка, що на сходах 105 будинку на проспекті Миру хтось ловить зв'язок. Ми помчали туди. Нам було начхати, що в небі якраз з'явився російський літак. Ми хотіли почути голоси рідних. Навколо щось гуркотіло, а я побачила кілька смужок на Київстарі. І набрала сина. І він відповів. А довкола бігли люди. Вони стали зупинятися біля мене і питати: "Ви що розмовляєте по телефону?" Так, наче це було якесь диво. Це і було дивом. Я сказала, що говорю з сином. Він у Одесі. Люди оточили мене і почали вигукувати: "Запитайте, Київ наш? Одеса наша? А Харків?" Я питала і плакала.
Мій син казав: "Мамо, всі ті міста українські. Все нормально. Ми їх відкинули". І я повторювала все слово у слово. А двоє чоловіків у робітничих куртках, після моїх відповідей підняли вгору руки, зі стиснутими кулаками, наче загрожували російському літаку. Він продовжував кружляти, як ворон над містом. Я чула, як вони йшли вперед і говорили людям, які готували на багатті якусь їжу. "Щойно з Одесою розмовляли. Все нормально. Україна бореться. Ми вистоємо".

З цього дня у Маріуполі зв'язок з'являвся щодня, на кілька годин. Мені розповіли друзі, що співробітники Київстару якось пробиралися до офісу під обстрілами та заправляли генератори дефіцитним пальним, щоб люди могли хоч трохи поговорити зі своїми близькими в інших містах. Вони дуже сильно ризикували, але завдяки їм багато хто з нас таки вижили і не збожеволіли. Тому що, як би не було погано та страшно, у нас щодня був маленький приз та крихітне щастя – розмова з близькими. І це завдяки зв'язківцям, чиїх імен я навіть не знаю. Якось я комусь розповідала про Маріуполь, яким він був у березні 22 року, і замість "місто - герой", назвала його "містом героїв". Думаю, що підсвідомо я назвала Маріуполь правильно.

- Що для Вас особисто було найстрашніше там, у Маріуполі? 

- Найстрашніше - це байдужість до смерті. Ти не боявся мертвих людей на вулиці. Ти звик настільки до загибелі, що навіть не дивувався. Люди просто лежали, як поламані величезні ляльки. Їх неможливо було поховати. Тому що постійні обстріли та бомбардування. І ти ходиш повз, наче це звичайна справа. Навколо тебе суцільний цвинтар із мертвими тілами. А ти сам, як зомбі.
А потім через якийсь час ти перестаєш боятися власної смерті. У тебе вимикається інстинкт самозбереження.

Особисто я боялася, що мене розірве снарядом, і це буде жахливе видовище. І ще боялася, що я опинюся під завалами, зрозумію, що це безнадійно і збожеволію. Я знаю як це буває. Я чула, як кричать люди в руїнах. І ще був один дикий страх – це літаки. Коли вони летіли над нами, ми всі перетворювалися на зацькованих нерухомих тварин. Ми накривали голови подушками . Від літаків. Ми розуміли, що нас нічого не врятує, але робили це автоматично. Мені здається, що тоді, навіть, серце зупинялося.

- Як себе проявляли люди навколо Вас? Чи були у Вас особисті розчарування чи наприклад у людях?

- Мені пощастило. У мене було лише одне розчарування. Навіть не розчарування, а здивування. І воно було не у Маріуполі. У Мангуші. Це селище під Маріуполем. Його окупували росіяни. Ми їхали через нього. Там якийсь місцевий мужик продавав сир та бринзу за п'ятсот гривень. Я взагалі забула, що є гроші. У мене в кишені сумки лежала моя зарплата, яку я зняла за день до вторгнення. Це були папірці, які нічого не значили для мене у той момент. Я взагалі здивувалася, що таку чудову їжу змінюють на якісь папірці. І без розмов віддала п'ятсот гривень.
А потім, у тому самому селищі, інший чоловік забрав усіх нас у свій будинок, разом із нашим собакою. Ми змогли там виспатися, випрати речі, поїсти гарячу їжу та поспати на чистій білизні. Нас було 16 дорослих та дітей. Уранці ми їхали далі, хотіли потрапити на територію вільної України. Я запитала його: "Скільки ми вам винні?" Він відповів: "Нічого. За кого ви мене приймаєте?"
Ми зустріли в одному невеликому селищі двох абсолютно різних людей та абсолютно різне ставлення до нашої біди.

- Яким був шлях із оточеного міста? Як удалося вирватися з окупації?

- Ми тікали з міста, бо ніхто з нас не міг залишатися в цьому пеклі. Ми там провели 21 день. Мали один маленький шанс вижити, і ми вирішили його використати. Усю ніч по місту молотили з артилерії, мінометів, а під ранок ударили з корабельних гармат. У підвалі рухалися стіни. Ми не знали, що це таке і вирішили, що росіяни використовують проти нас, звичайних мирних людей, зброю масового знищення.

Моя подруга казала, що "краще ми помремо дорогою, ніж загинемо всередині підвалу". Був такий розпач, коли просто хотілося вийти під обстріл та зникнути. Потім по нас приїхали друзі. І ми, 16 дорослих та дітей, помістилися у дві невеликі машини. Я не знаю  як. Ще величезна Енджі, яка склалася втричі і перетворилася з лабрадору на таксу.

Коли ми їхали містом, було відчуття, що це нескінченний жахливий сон. Ми не наяву. Це не з нами. У місті не було живого місця. І живих людей також. Ми спочатку бачили лише загиблих. Накритих ковдрами чи просто своїми ж куртками. Потім уже в Приморському районі ми побачили людей, які повільно йшли розбитими вулицями. Вони виглядали так, начебто не розуміли, що роблять.

Уранці, коли ми виїжджали, було дуже тихо. Страшно тихо. Ми чекали, коли нас "накриє" щось жахливе. Але нам пощастило. Ми виїхали. Слідом за нами їхало ще десяток машин. Стояли довго в полі за Мангушем. Там був якийсь російський блокпост. Вони перевіряли людей. Ми тоді побачили, як із окупованого селища на Маріуполь летять снаряди. Багато снарядів. Це були "Гради" чи "Урагани". Ми розуміли, що прямо зараз, на наших очах вбивають місто та тих, хто там залишився. Але ми нічого не могли вдіяти. Це був ранок 16 березня 2022 року. Саме цього дня російські літаки розбомбили маріупольський театр, де ховалися сотні людей.

- Яким був Ваш до відновлення фізичного та ментального?

- Навряд чи мій шлях відновлення пройдено. Його ще не закінчено. Як і раніше, я все ще перебуваю всередині Маріуполя. Я не повністю вийшла звідти. Моє місто мене не відпускає. Я просто думаю, що якби Маріуполь звільнили і я повернулася б туди, мені стало б легше. Хоча, не стверджуватиму на сто відсотків. Я знаю людей, яких буквально розривають суперечливі почуття.

Одні кажуть: "Я до Маріуполя ніколи більше не повернуся. Навіть тоді, коли це місто буде деокуповане. Тому що там неможливо жити, після того, що ми перенесли".

Інші рахують дні поза домом і шалено сумують о Маріуполі, якого немає. Його розбомбили росіяни на їх очах. Але ці фанатичні люди всеодно хочуть повернутися. І я одна з них.

Бо місто – це ми. Без Маріуполя ти наче втратив себе. Своє життя, своє дитинство: абрикоси та персики в бабусиному саду, дорогу до школи, перший поцілунок, запах моря, і ось ці всі смішні скорочення: "Давай, у драма", "Зустрінемося на тищику". Тебе без нього, начебто раніше не було. Начебто ти одразу народився дорослим сумним та неприкаяним. Напевно, все-таки відновлення - це шлях додому. До мого українського Маріуполя. Без якого справжнього життя немає. І я впевнена, що обов'язково повернуся.

Розмовляв Володимир Буга

 

Źródło: Niezalezna.pl