Журналіст допомагає жертвам зґвалтування російських солдатів. «Деякі заговорять тільки через роки»

Спеціальний кореспондент Niezalezna.pl  в Україні поспілкувався із волонтеркою, журналісткою та психолого Юлією Забєліною, яка допомагає правоохоронцям розслідувати та документувати сексуальні злочини російських військових в Україні.

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu

- Яким чином ти потрапила в цю тему, коли саме почала займатися виявленням та документуванням сексуальних злочинів проти українців?

- Звичайно, що я ще минулою весною чула про злочини окупантів на деокупованих територіях, зокрема, Чернігівській та Київській. Потім, коли я почала їздити на ці території як волонтер та журналіст, чула це особисто, від людей, що постраждали. Чула історії про насилля, про те, як катували людей, дітей. 

Вперше особисто я зіштовхнулася з такою історією, коли як волонтер поїхала на щойно деокуповану територію в Харківській області. Це було селище неподалік від сумнозвісного Ізюму. Поки ми роздавали їжу людям, паралельно нам розповідали, які жахи вони пережили, перебуваючи під окупацією. 

Одна з жінок розповіла, що в селі росіяни ґвалтували дівчат підлітків. Там взагалі була жахлива історія, спочатку цих дівчаток по 12-13 років до росіян відвели батьки, бо їм обіцяли дати за це гуманітарну допомогу, і потім це продовжувалось. Батьки там неблагополучні. Одна з дівчат навіть завагітніла... 

Я передала цю інформацію у спеціальний департамент Офісу Генерального прокурора України, який якраз займається розслідуваннями таких злочинів. Зараз, як я знаю, постраждалі знаходяться в поганому психічному стані... 

А потім я почала дізнаватися про інші історії, завдяки проекту психологічної допомоги Assisto, який якраз працює з такими постраждалими. Їздила працювати з Офісом генпрокурора в деокуповані території, щоб знаходити постраждалих і збираюсь ще поїхати.

- Що для тебе в цих розслідуваннях найскладніше?

- Напевно чути ці історії від постраждалих, особливо, деталі. Коли я вперше чула історії про зґвалтування, то плакала. Може, це було і непрофесійно, але коли чуєш, як саме ґвалтували жінку і погрожували вбивством, то це важко витримати. Чути про ті жахливі речі, які робили з дітьми також нестерпно. Важко усвідомлювати, що це травма на роки.

- Яким чином праця дослідників та журналістів допомагає в документуванні злочинів проти особи? У чому полягає складність документування таких злочинів?

- Документувати такі злочини важко, перш за все, через те, що не всі постраждалі хочуть звертатися до правоохоронних органів. Наразі багато хто до сих пір не розповів про те, що з ними сталося. Бо вони у важкому емоційному стані та  бояться. У нашому суспільстві все ще зберігається культура засудження постраждалих, мовляв, самі винні або самі пішли до росіян. Хоча ніхто не розуміє, що навіть якщо пішли самі, то під яким тиском це все відбулось.
Крім того, такі люди можуть відчувати сором, особливо, це стосується чоловіків. Деякі після пережитого навіть можуть мати суїцидальну поведінку. 

Наприклад, після війни у колишній Югославії, - а там постраждало майже 20 тисяч жінок, - деякі заговорили про пережите лише через багато років. Нас чекає те саме. Деякі заговорять лише через роки. Але, я сподіваюсь, що всі винні будуть і тоді покарані завдяки спеціальному трибуналу, який зараз створюється. Хоча довести, що в цьому винне і найвище керівництво буде важко.

Новостворений департамент офісу генпрокурора, який розслідує злочини сексуального насилля під час війни працює дуже професійно, тому я все ж думаю, що всі винні будуть покарані. І вже навіть є виявлені особи, які ґвалтували українців.

Дуже допомагають правоохоронцям волонтери, журналісти, психологи. Інколи вони дізнаються про постраждалих раніше, ніж правоохоронці. До прикладу так було на Харківщині. Інформацію, як стала відома мені раніше правоохоронцям, я передали прокурорам. Через свої волонтерські зв’язки я так само допомогла ідентифікувати постраждалих у Херсоні. Всі ці люди вже написали заяви до прокуратури.

- Де особисто ти проводиш етичну межу інформації суспільно важливої та інтимної? Співвідносно до теми розслідування сексуальних злочинів.

- Важливе і важке питання. Спілкуючись і як психолог, і як журналіст, я раджу цим людям ховати своє обличчя і імена, тому що це несе певну подальшу загрозу для таких людей. Українські медіа дуже люблять хайп, на жаль, смакувати деталі, хоча невже сам по собі факт, що людину зґвалтували росіяни - вже недостатній? Навіть певні посадовці любили смакувати деталі, тим самим вводячи в оману або травмуючи постраждалих. Якщо людина доросла, вона вже працює з психологом і вона відчуває в собі силу розповісти певні факти своєї історії, то нехай. Але розповідати одне й те саме по декілька разів, враховуючи ще спілкування з правоохоронними органами - це може бути додаткова травмуюча ситуація. Тому я за висвітлення фактів зґвалтування та насилля, але без надмірної деталізації.

- А чи могла би ти згадати хоча би кілька історій, які найбільше тебе вразили, приголомшили?

- Вразила історія про 4-річну дівчинку. Там не можна розповідати всіх деталей. Але з цією дівчинкою робили певні дії сексуального характеру, вона наразі наймолодша задокументована постраждала від дій росіян. Я бачила її обличчя, красиві блакитні очі і до сих пір не можу це забути. Зараз з нею працюють психологи.

Ще одна історія - про чоловіка, якого катували в приміщенні Херсонського СІЗО, там окупанти влаштували свою катівню і звозили туди всіх - і жінок, і чоловіків, активістів, волонтерів. Вони ґвалтували чоловіків гумовими кийками, виводили їх в коридор і били, чіпляли до їхніх геніталій дроти і проводили струм. Це також сексуальне насилля, важливо розуміти, що мова йде не тільки про зґвалтування. Я спілкувалася з такими чоловіками. Вони травмовані і не скоро повернуться, якщо взагалі повернуться, до звичного життя.
Ще одну жінку і її сусідку всю ніч ґвалтували в селищі в Київській області, коли вона хотіла втекти, ій погрожували груповим зґвалтуванням.

- Скільки на сьогодні маємо офіційно  задокументованих злочинів?

- Наразі, за даними Офісу Генпрокурора України, задокументовано 171 злочин сексуального насилля під час війни. Серед них 39 чоловіків. 

Але це все умовні цифри, як психолог я знаю, що є постраждалі, які досі не звернулись до правоохоронних органів. Як я вже і казала, це розтягнеться на роки. Тому в цій важкій темі дуже треба допомога і через багато часу. З постраждалими треба працювати, повертати їх до життя. На це треба час, кошти і люди, які готові з цим працювати.

 

Źródło: niezalezna.pl