Журналіст і солдат піхоти: „На випадок вторгнення росії я мала свій план дій”

WERSJA UKRAIŃSKA / Українська версія

В інтерв'ю для Niezalezna.pl захисниця України відверто розповіла про те, як почуває себе на війні жінка, з якими труднощами стикається і про що мріє.

Коли та як ти вирішила змінити журналістське перо на зброю?

Я не можу сказати, що це було якимсь таким Рішенням з великої літери Р. Все до того йшло. Крайній перед Великою Війною рік був доволі тривожним і ми з чоловіком навіть не обговорювали, що хтось йде до ЗСУ, а хтось залишається. У нас обох були «точки збору», де ми планували бути по настанню «часу «Ч» (спрацювали вони чи ні – то вже інше питання). Тож, про те, що я буду у війську, знала задовго до.

З якими першими труднощами у війську стикнулася? Які саме функції у підрозділі виконуєш? 

Першими труднощами у війську були самі спроби потрапити у військо. На «штурм» військомату я витратила три доби життя. Працівницям вже ставало мене шкода, вони підходили до мене і так обережно дуже прохали: "може, ти додому підеш, дівчинко? Тут до тебе вже були жінки, жодну ще не взяли…".

Але в мене було відношення (в перекладі на цивільну – запрошення) до конкретного батальйону, де на мене чекали, тож підвести комбата я не могла і продовжувала «облогу фортеці». Зрештою військомату не залишалося нічого іншого, як здатися. Зрештою я все-таки потрапила у військо.

Мені дуже пощастило з частиною і командуванням, зокрема.

Тож, не зважаючи на те, що я йшла до війська під трохи інші завдання, моє наполегливе бажання опанувати тактичну медицину було почуте, мені дали змогу пройти необхідне для підвищення рівня навчання, і зараз я опікуюся підготовкою особового складу з тактичної медицини. Мій чоловік парамедик із величезним досвідом, я знаю скільки він вкладає в підготовку своїх хлопців і хочу, щоб у моїх було не гірше.

У своєму підрозділі ти одна дівчина? Розкажи, будь ласка, як облаштовано побут підрозділу загалом і твій зокрема (з огляду на гендер?) 

Дівчина я не одна, але де правди діти, нас дуже-дуже небагато, менше 1% на батальйон. Розказати про побут бійців – це всеодно що розказати про температуру в лікарні. Ми переміщуємося, бувають місця більш придатні до життя, бувають менш – але ми піхота, ми живемо не там, де комфортно, а там, де треба. Коли нема технічної води – дуже виручає сухий душ (доземний уклін за нього і не тільки волонтерам). Він дозволяє майже повноцінно викупатися в половині склянки води, раз на день-два цього достатньо з головою. До речі, голову ним не помиєш, але можна заплести дреди – і проблема вирішена. Я заплелая ще минулої осені і прекрасно почуваюся, миючи голову раз на місяць. Взагалі питання гігієни в армії доволі відносна штука, вона сильно відрізняється від побуту в місті. Якщо ти не смердиш сусідам і не прилипаєш до білизни – ти відносно чистий. Ви здивуєтесь, якщо я скажу, скільки шкарпетки вважаються такими, що не потребують заміни. Краще не буду травмувати ваших читачів.

Як розвантажуєш себе та мозок? 

Сплю. А ви думали, я відповім що плету макраме чи вишиваю бісером? Не вгадали. Взагалі вимитися (хай навіть і сухим душем), вдягти чисте і виспатися на чистому  - це величезний кайф, в цивільному житті важко знайти нагоду його оцінити. Коли є час і доступ до інтернету – пишу хороше під фоточками дорогих людей в соцмережі. Компліменти, обнімашки, любяшки – головне коротко. Побачити, що тебе почули і не влізти в діалог – бо потреба залишатися в соціумі є, але розлого відповідати на питання, як ти, де ти і коли це все закінчиться – виснажлива історія, її я уникаю.
Головне – виспатися.

Дівчачі радощі на війні, які вони? 

Це мені нагадує байку про «просте жіноче щастя – це щоб чоловік не бив, не померла під час пологів і ще сумочку нову». Які дівчачі радості, камон? Мої «дівчачі» радості – це коли боєць накладає собі турнікет і залишається 300 (має тільки поранення), а не переходить у категорію «на щиті» (вбитий).

Ти служиш в одному підрозділі з чоловіком, то як воно - служити разом?

Оооооо, питання, яке звучало сотні разів. Ні, ми служимо окремо. Так, ми свідомо служимо окремо. Так, в нас була можливість служити разом. Ні, ми свідомо нею не скористались.

Цьому є низка причин і жодна з них не про не любов) Я дуже люблю та безмежно поважаю свого чоловіка, але ми з ним обидва доволі імпульсивні люди і в нас доволі молодий шлюб, тому несення служби в одному підрозділі: а) зробило б нерви нам обом; б) зробило б нерви усьому пбатальйону; в) могло б негативно вплинути на якість служби. Я не знаю, чи не повбиваємо ми одне одного по поверненню, але робити то під час служби і знижувати боєздатність підрозділу точно не варто). І я щаслива з того, що чоловік це розуміє і обома руками підтримує цю думку. Може, оце вони – дівчачі радості – знати, що тебе хтось розуміє та підтримує?

Перемога України для тебе, це - ....?

Повернення до державних кордонів (те, що зараз називається «кордони 1991 року») – на цьому моя місія, як військовослужбовиці буде завершена. А потім, звісно, суд, репарації і т.д. – але це, сподіваюся, вже якось владнається без нас Я хочу дім, родину, і за можливості збільшити цю родину на одну людину – донечку. Ото і буде моя Перемога.

Розмовляв Володимир Буга

 

Źródło: niezalezna.pl

#Ukraina