Рівно рік тому у цей багатоквартирний будинок із номером 118 на житловому масиві Перемога у Дніпрі прилетіла російська ракета, забравши 46 життів. Нині, за рік по трагедії, понівечені секції, що нагадують про ту страшну суботу 2023 року, відгорожено, а у дворі гуляють дітлахи. Життя перемагає смерть. На тролейбусній зупинці біля дому завжди повно дитячих іграшок. Незгасла пам'ять мешканців будинку зберігає світлі та нестерпно болючі спогади про минулорічне 14 січня, коли родини збиралися за святковим столом відзначати Новий рік за так званим старим стилем.
ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu
"Перед загибеллю дружина встигла попрощатися з донькою"
Дніпрянин Олег мешкав у віддаленій від епіцентру трагедії секції багатоповерхівки разом із дружиною та сином.
- На Новий рік дружина поїхала до Польщі, провідати доньку, яка там навчається. А 14-го, на наш старий Новий рік, її вбила російська ракета... Виходить, їздила попрощатися з донькою,
- розповідає чоловік.
За його словами, десь за двадцять хвилин до "прильоту" він проходив повз те саме місце, яке потім було вщент зруйноване. Коли пролунав вибух, Олег був у квартирі. Він чув сам вибух та подумав, що українська ППО збила ракети бо, за словами чоловіка, з вікна він побачив чорний дим і щось сипалося зверху, з неба. Тоді він ще не міг собі уявити, що його дружина опиниться під тими уламками.
- Дружина поверталася з прогулянки та розмовляла телефоном із братом. Аж раптом брат почув у слухавці потужний вибух, а моя дружина замовкла, не відповідала на питання. Брат відразу примчав до мене і ми разом вийшли на подвір'я. Це був жах - на тому місці, де колись був під'їзд - тепер нічого не було. Усе в диму, майже нічого не видно. Ми почали шукати мою дружину. Я оббігав, облазив усі ті завали, сподіваючись розшукати дружину живою. Але не знайшов. Трохи згодом хтось повідомив, що вона в лікарні. Поїхав туди. Вона була в дуже тяжкому стані, лікарі не давали прогнозів, але дозволили побути нам поруч. Я сидів біля неї, тримав її за руку та розмовляв, - згадує Олег. Ці спогади й сьогодні даються йому важко
- рана втрати ще й досі не загоїлася.
- Десь з півроку після того дня було дуже важко: спогади, спогади... Довелося навіть поїхати з сином на Закарпаття аби якось відволіктися. Зараз уже трохи легше, але все одно ця рана ніколи не загоїться,
- каже чоловік.
За його словами, з мешканцями зруйнованих секцій він не підтримує зв'язок, бо ті вимушено поїхали в інші помешкання. Чоловік і сам перші тижні після трагедії мешкав у родичів, поки з квартири вивітриться запах гарі та її можно було привести до нормального стану.
"Досі не вірю, що це сталося з нами"
Інна Харченко чия квартира розташована на дев'ятому поверсі постраждалого будинку, теж згадує ту "чорну" суботу для Дніпра.
- Був звичайний, святковий вечір Старого Нового року. Вранці мене відвідали онуки, які прийшли до мене посівати та розповіли колядки. Я їх пригостила святковою їжею і вони хотіли залишитися з ночівлею... Але душа підказала, що нехай ідуть до батька, додому. Вони пішли рівно о 15:05, а за півгодини прилетіла ракета,
- згадує Інна. Вибуховою хвилею жінку викинуло з кімнати до вхідних дверей. На мить вона втратила свідомість.
- Що сталося було в перші хвилини зрозуміти важко. Кров, біль і важко дихати через випаровування ракетного палива. Крики людей поряд зі мною. Коли дісталася зі свого дев'ятого поверху землі, почала її цілувати - бо жива. Тоді усе було наче ві сні. Та й зараз мені інколи здається, що тієї суботи 14 січня 2023 року все було не зі мною, не з нами,
- каже Інна.
"Емоцій вже не було - просто робиш те, що маєш зробити"
Дніпрянин Артем Лисенко, як і рік тому, знову стоїть біля знищеного під'їзду. Він згадує свої емоції та відчуття 14 січня 2023 року.
- Коли в соцмережі почали з'являтися перші фото з місця удару стало зрозуміло, що все ДУЖЕ погано. Хоча навряд можна говорити про «добре», коли в твоє місто летять ракети. Вирішив їхати туди. Колеги та знайомі, які дісталися місця трагедії раніше, повідомляли про нестачу ручного інструменту – лопат, ломів і таке інше. Тому дорогою заїхав до будівельного магазину, закупив необхідне, наскільки дозволяли кошти,
- згадує Артем.
Перше його відчуття, коли дістався зруйнованого будинку - відчуття повної дезорієнтації в просторі.
- Дорога, газони, подвір’я – все було вщент забито людьми і технікою. І незважаючи на те, що місцину я знаю дуже добре і неодноразово тут їздив з родиною, перші півгодини я не міг зрозуміти де знаходжуся, де дорога, де газон і навіть, яка це частина масиву,
- каже чоловік. У його пам'яті збереглися обличчя людей, які дивом вижили.
- А ще закарбувався момент, коли на фоні напівзруйнованих квартир високих поверхів спускали на землю чорний пакет із тілом загиблого... А навкруги - пил та їдкий сморід ракетного палива. Напівзруйнована квартира – це лише слова. Але уявіть це: половина кухні, двері в кімнату, кахель на стінах... Ще зранку тут було життя, приховане від очей інших. Тепер приховане побачили сотні, але життя вже немає,
- ділиться спогадами дніпрянин.
За словами чоловіка, тієї ночі він не спав взагалі. Не зміг.
- Було усвідомлення дикої трагедії, але водночас свідомість сприймала це як щось нереальне, - каже Артем. А на ранок він знову поїхав на місце трагедії, де зустрівся з представниками «Червоного хреста». Дізнавшись про потреби для постраждалих, чоловік кинув клич у соцмережах, а сам поїхав по аптеках та продуктових магазинах.
- Відгукнулося чимало зі списку френдів. Взагалі, в ті дні я вчергове переконався, що у нас чудові люди. Випадкові, знайомі і зовсім незнайомі працювали там як єдиний механізм, не шкодуючи часу, коштів, власного одягу. Емоцій вже не було – ти просто пірнаєш у виконання того, що маєш робити в цей момент: привезти ліки, продукти, розвантажити фуру з першою допомогою від гуманітарних організацій,
- наголошує волонтер.
Нагадаємо: внаслідок влучання російської ракети в багатоквартирний житловий будинок у Дніпрі загинуло 46 людей. Декілька з мешканців й до сих пір вважаються зниклими без вісти. Знищені секції будинку відгорожені високим парканом, мешканці зруйнованих квартир відселено.