Про "рятівне" кохання - в екслюзивному матеріалі кореспондента Niezalazna.pl в Україні.
ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu
Той день 10 квітня, коли стався прильот ворожої ракети по одному з об'єктів у Дніпрі, Євгенія Дудка пам'ятає до найменших деталей.
"Коли стало відомо про прильот, разом зі своїм колегою Миколою Яковлєвим я прибула до місця події для збору інформації та відеодоказів злочинів російської армії. А мій хлопець Ігор Гетало прибув туди для ліквідації пожежі та розбору завалів. Усього ж нас було шестеро в тому ангарі, в який згодом втрапила друга ракета: мій Ігор, четверо наших колег та я. Пам'ятаю, що навіть під час виконання такої тяжкої фізичної роботи всі мої колеги були в настрої, адже на щастя там не було людей і ніхто не постраждав.
І раптом, у якусь мить я розумію, що для мене все сповільняється, як начебто хтось зупиняє час. І я чую звук ракети, яка летить. Для мене все це було немов пів години, а в реалії це відбулося за 30 секунд. Вибух... я лечу в повітрі і думаю "Ні, зі мною цього не може бути". Сильною вибуховою хвилею мене відносить до осередку вогню. Від бронежилету я ледве дихаю. Першим, що було, так це я подивилася на свої руки і ноги. Вони на місці. Нічого не болить, а встати не можу. Бачу в 20 метрах від мене мій Ігор ледве повзе. Я кличу на допомогу ... і вже після того, як він мене почув, відчула нестерпний біль у правому боці живота. Почалася сильна кровотеча. Ігор її намагався зупинити. Але сам був дуже поранений. Уламки ракети прошили його ноги з усіх сторін. На щастя, нам на допомогу прийшли інші колеги, які були на відстані від нас і не зазнали ушкоджень",
- згадує Євгенія.
Ігор Гетало, який згодом стане чоловіком Євгенії, так розповідає про той день, коли російська ракета ледь не вбила його та його кохану.
"Найважче для мене було, коли я побачив поранену свою Женю. Я дуже злякався, що вона загинула, але коли почав до неї підлазити ближче, то побачив, що вона рухається. І на душі стало легше. Коли дістався до неї, почав намагатися її витягти з-під уламків бетону, але не зміг, бо зазнав чисельних осколкових поранень на ногах та тілі… Тож почав надавати їй першу домедичну допомогу аби спинити кровотечу. Перев'язав рани та почав кликати на допомогу колег, бо самотужки не дістав би кохану з-під завалів",
- каже чоловік.
Тоді ще ніхто не знав, що життя Евгенії висіло на волосині - уламок російської ракети потрапив під бронежилет та суттєво пошкодив внутрішні органи. Тож із місця прильоту дівчину доставили у міську лікарню, де кілька днів фахівці боролися за її життя. Стан її був украй важкий. Але кохання додавало сил жити. Ігор був у реанімаційній палаті цілодобово. Аж коли дівчина прийшла до тями та трохи оговталася, чоловік зробив їй пропозицію.
Весілля в реанімації
"В один з днів після мого виживання, Ігор сів до мене так близенько і говорить: "Кохана, вибач, що не вчасно і що на стільці, а не на одному коліні, але я прошу тебе бути моєю дружиною". Все це для мене було в тумані, я пам'ятаю тільки його силует і гарну обручку. Відповіла "Так" і заснула. А вже наступного дня ми почали мріяти про весілля. Та наші мрії зіпсувало те, що в Україні можливості вижити мені не було, адже після 11 операційних втручань організм перестав боротися, а ліків, як в Німеччині, на мій порятунок не було. Тож йшли перемовини на рівні керівника служби порятунку України із німецькими партнерами про те, щоб транспортувати мене до Німеччини. Поки це все вірішувалося, Ігор сказав, що ніяка реанімація не завадить нам стати родиною. Тож, складання акту про шлюб відбулося в одній з палат реанімації 16-ї міської клінічної лікарні в місті Дніпро. Засвідчив появу нової родини начальник головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій. А ми з Ігорем пообіцяли один одному, що наше кохання буде вічним і ми будемо разом до кінця наших днів, які закінчаться не швидко і точно не від рук рашистів", - згадує вже з палати берлінського шпиталю Євгенія.
Транскордонне кохання
Шлях дівчини до столиці Німеччини був непростий та пов'язаний із ризиком для життя, адже організм ще не був готовий до тривалої подорожі. Ніхто не знав, чи витримає дівчина дорогу. Спочатку з Дніпра до Ужгорода її доправили гелікоптером Служби порятунку, а з Ужгорода до Берліну літаком, який також надав голова ДСНС України. Під час тієї подорожі та ще два місяці перебування Євгенії в реанімації клініки Шаріте, разом з нею був чоловік.
"Я тоді казав коханій: "Ти не маєш права мене покинути. Ти пообіцяла. Ти сильна", - згадує найважчі часи Ігор.
На щастя для рідних Женя витримала і важку дорогу. До повного одужання у дівчини ще дуже тривалий шлях. Та разом із нею у палаті мама Жені, яка змінила на посту Ігоря. Чоловік мав повернутися до місця служби у Дніпро.
"Але, немає такого дня, щоб я не отримала від нього повідомлення вранці і ввечорі. Ми щодня спілкуємося по відео зв'язку. А буває, що на відстані 2000 км, дивимося фільми разом. Це і є кохання, яке долає жахливі перешкоди і кожного дня стає міцнішим",
- каже Євгенія та її обличчя осяває тепла, ніжне посмішка.
А в серпні місяці Ігор влаштував справжній та неймовірний сюрприз для дружини. Кілька днів він перебував на навчаннях для українських рятувальників у місті Познань. В один із днів навчань організатори заходу запросили всіх учасників із України на оглядову екскурсію містом. Проте Ігор, розповівши їхню з Євгенією історію, відпросився на один день та примчав до Берліну, провідати дружину.
"Ми разом були всього 8 годин, але вони пролетіли немов хвилина, адже ми не могли натішитися один одним", - зізнається дівчина.
Аналізуючи всі випробування, які послала їм з Ігорем доля, Євгенія впевнена, що їх врятувало кохання. Подружжя вірить - попереду в них довге та щасливе життя. Їхня спільна мрія - перемога України, мир у рідній країні та швидке повернення Жені до рідного дому.
"Маємо жити заради наших коханих і рідних. Заради того, аби бачити світанки і заходи сонця. Жити маємо заради того, щоб наповнювати цей світ добром", - впевнені Євгенія та Ігор.
