Кореспонденту Niezalezna.pl вдалося отримати ексклюзивні коментарі лікарів-героїв рівно через місяць після їхнього звільнення з полону.
ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu [TUTAJ]
Євген Герасименко, полковник медичної служби, Заслужений лікар України, маючи за плечима досвід п'яти воєн (починаючи від Афганістана), не вагаючись, добровольцем полетів на Азовсталь, де в бункері "Железяка" провів близько 300 хірургічних операцій.
31 березня 2022 року його в якості старшого групи хірургічного підсилення, яка сладалася з полковника Герасименка, хірурга, двох лікарів-анестезіологів, нейрохірурга та медичноі сестри гвинтокрилом доставили на вугільний склад Азовсталі. Далі, у повній темряві, вже морем, на катері, завантаженим боєкомплектом, військові медики прибули на завод. Саме у цей час почалася авіаційна атака територіі заводу, тому, близько двох-трьох годин довелося чекати на транспорт доставки до бункеру "Железяка", де розміщався госпіталь.
"Працювали у надскладних умовах, так би мовити у “долістеровську епоху”. Таке поняття, як асептика, було відсутнє повністю. Освітлення здійснювалося з допомогою генератора, який, навіть не при великому перевантаженні, глух. Іноді оперували, підсвічуючи собі за допомогою налобного ліхтарика",
- розповідає чоловік. У бункері, де знаходилося понад трьохсот поранених та не було вентиляції, стояв неймовірний сморід від гниючих ран. Лікарські засоби були привезені з арсеналу 555-го військового госпіталю в обмеженій кількості. При цьому повністю були відсутні так необхідні препарати крові, кровозамінювачі, в обмеженій кількості були розчини, засоби для проведення наркозу. Анестезіологи здійснювали супровід операцій на межі своіх можливостей.
"З водою та їжею також були великі проблеми. Вперше почув, що окрім питноі і технічноі води, існує ще і промислова. Харчувалися один раз на день, у невеликій кількості: у деякі дні по половині 200-х грамового пластикового стаканчика каші на добу. При тому що поранені потребували відповідного харчування і відповідно увесь медичний персонал, який безперервно працював. Лікарі схудли на 20-30 кг. А працювали, рятуючи інших та намагаючись вижити - під безперервними, цілодобовими обстрілами з усіх видів озброєння із суші, моря і повітря. Особливі удари завдавали масовані повітряні атаки, які проводилися вночі. При розривах важких снарядів, неподалік від бункера, його ще деякий час помітно хитало",
- згадує ті дні у бункері Євген.
А потім був вихід з Азовсталі за наказом Верховного Головнокомандувача ЗСУ, Президента України Володимира Зеленського та кілька місяців перебування в горезвісній колонії "Оленівка".
"Там я виконував обов'язки старшого медика бараку, відповідального за епіднадзор усієі колоніі. Вів прийом хворих та іх лікування (в останні дні було багато хворих на ГРЗ, у результаті чого сам захворів на ковід, який діагностували у ГВКГ), перев'язував поранених, проводив санітарно-просвітницьку роботу, вживав санітарно-гігієнічні та протиепідемічні заходи у розположенні бараку і колоніі, здійснював всіляку морально-психологічну підтримку осіб, які цього потребували. Допомогав побратимам з ампутованими кінцівками прати білизну, ділився іжею і все таке інше. Маючи можливість пересування по територіі колоніі, "заносив" у барак нашим полоненим теплі речі, порожні 5 літрові баклажки із-під води, які використовувалися для купання, цигарки",
- розповідає Євген.
20 вересня медик дізнався, що готується черговий великий етап обміну полоненими. За його словами, несподіваним для нього було побачити в списках було своє прізвище.
"Перше відчуття - внутрішня тривога. Мені не хотілося кудись переїжджати, тут залишалися колеги, друзі, побратими. Я вже, як це не дивно звучить, якось призвичаївся до місцевих умов, тим більше, що налаштував себе на досить тривалий термін перебування в Оленівці", - каже полковник медичної служби.
Капітану медичної служби Олександру Демченко, який добровільно визвався полетіти в уже заблокований Маріуполь, також довелося пройти і блокаду, і полон. На Азовсталі медик до останнього дня проводив операції, рятуючи українських захисників.
"Оленівка є колонією, яка була законсервована, і, як я розумію, там давно нікого не утримували. Тож можете тільки уявити, в якому стані там все. Умови утримання і загалом клімат, який створювався для бранців - все, щоби подавити і максимально деморалізувати. Постійний психологічний тиск. Вода в бочках з річки, та що в деяких місцях типу централізовано тече - дуже сумнівної якості. Їжа прісна, незрозумілі якісь каші, на обід типу якесь вариво, але то і супом якимось назвати складно. Що є в наявності - з того і варять. На такій же воді! Хліб, як правило, глевкий. Прийом їжі по обмеженому часу. Як наслідок постійний розлад шлунково-кишкового тракту, діареї",
- розповідає про умови утримання в рашистьскому полоні Олександр. Чоловік каже, що вижити особисто йому допомогали віра, молитва та колосальна підтримка всіх, для кого його життя мало ціну.
"Стан військовополонених різний, у силу того що кожен організм є індивідуальний, всі різного віку, стану здоров’я, і наявності супутньої патології чи поранень. Тож і реакції кожного на обставини були різні. Проте намагалися підтримувати загальний бойовий дух", - каже лікар.
Чоловік зізнається, що і на Азовсталі, де він під безперервними обстрілами рятував поранених, і у полоні найважчим було перемогти себе самого.
"Але я справився з цим. Став чесним із самим собою. Я зрозумів наскільки прекрасне життя, але й настільки воно швидкоплинне! Що є самопожертва заради побратимів. Ми стояли там до кінця. Наші військові героїчно бились до останнього подиху. В операційній же лікарі билися зі смертю, ми працювали до повного виснаження, рятуючи кожного. Зараз, аналізуючи себе і свій стан на Азовсталі, розумію наскільки сильний та постійний рівень стресу мав мій організм організм. Як він перелаштувався на виживання",
- зізнається капітан Демченко
"Пам’ятаю свій вихід з Азовсталі. Йшов дощ, було прохолодно, я йшов і радів що я живий, що я маю можливість бачити небо, дихати свіжим повітрям, бачити зелену травичку. Бо майже два місяці я не виходив з бункеру. Що і як мене очікує далі я ж не знав. Я сам собі сказав, що треба рухатися далі, що я справлюсь, що вищі сили мене не залишуть",
- ділиться гірким досвідом військовий медик.
У неволі він провів безкінечно довгі 127 днів. І це залишиться в його пам'яті - на все життя.
