Дорога життя відкрита українськими залізничниками. Війна з Росією очима «залізних людей»

Кореспондент Niezalezna.pl поспілкувався з працівниками "Укрзалізниці", які брали участь у цій безпрецедентній евакуації, якої ще не знала незалежна Україна.

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu
 
Машиніст тепловозу виробничого підрозділу «Локомотивне депо Дарниця» Віталій Никон та його помічник Ярослав Романченко заступили на нічну зміну в перші дні війни, 25 та 26 лютого 2022. Чоловіки кажуть: думки «не вийти на роботу» навіть не було. Не дивлячись на те, що по Україні вже прилітали ракети.

"Десь о 05.20 почали рух з депо. Аж раптом у районі Повітрофлотського мосту почули постріли. Усе, як в справжньому бойовику. Тільки не в кіно. А з нами... Не встигли збагнути, що їх локомотив був обстріляний автоматними чергами. У тепловоз влучило 4 кулі. Дві з них – в кабіну машиніста, а дві інші - у високовольтну камеру", - згадують залізничники. 

На щастя, їх не зачепило. А от тепловоз отримав серйозне пошкодження. Кулі вивели з ладу електричні апарати та ланцюги живлення. “Поранений” тепловоз ледь  доповз до станції Київ — Пасажирський, перекривши її для руху інших поїздів. І це у той час, коли вже сотні тисяч українців очікували евакуації... Розуміючи всю небезпеку для себе та для пасажирів Віталій Никон та Ярослав Романченко намагалися будь-що врятувати тепловоз, аби він міг рухатися далі. Їм це вдалося. І чітко за графіком до обстріляного тепловозу було приєднані пасажирські вагони поїзду
№75 "Кривий Ріг — Київ".

Провідниця пасажирського поїзду міжнародного сполучення “Київ — Хелм” Ірина Юрченко на залізницю потрапила ще студенткою-практиканткою. І відразу на елітний тоді поїзд “Київ — Москва”. Ірина згадує, що була настільки закохана в професію, що навіть провідникам сусідніх вагонів допомагала.

"У нас був дуже строгий керівник Анатолій Логвиненко. На все життя привчив мене до дисципліни та порядку. Досвід та вишкіл отримувала надзвичайний. Це не раз виручало  потім, коли стала провідницею “люкс” вагону поїзду “Київ — Ужгород", - каже жінка. 

"Ми першими возили під час коронавірусу рятувальників та медиків. Думали, що пережили велику біду. Хто ж знав, яке лихо на нас чекає...", - каже працівниця транспортної компанії.

25 лютого була її зміна. "Того дня зателефонувала донька: “Мамо, нікуди не їдь! Йдуть на Київ”.
А я відразу зрозуміла, що маю в будь який спосіб потрапити на роботу. У мене ж син “азовець” у Маріуполі. Як я можу залишатися та ховатися вдома?! Знайшла останню, попутню машину на Київ. Їхали мовчки. Через Бородянку, Бучу, Ірпінь. Ми читали новини про те, що бої вже йшли під Гостомелем. А ще я помітила, що від Бородянки до Ірпеня зависла неприродно моторошно-страшна хмара. Коли дісталися вокзалу, дізналися, що трасу, якою ми їхали, вже розбомбили", - із сумом згадує жінка. І розповідає, що відбувалося тоді на пероні. 

"Подають потяг на посадку. І тут… справжнє лихо... Натовп. Крики, зойк, плач.... Сирена. Паніка. Психологічно тяжко навіть дивитися. А треба ж працювати, бо люди скаженим натовпом ринулися у вагони. Люкс, купе, плацкарт... Ніхто не розбирає. Тільки б в двері!
Хтось кричить: “У мене квитки!” Марно! Лізуть всі разом. Пруть чоловіки з чемоданами. Б'ються, штовхаються, кричать, що там у них гроші і важливі документи.
Я сварюся на них. Не пускаю. До вагону в першу чергу підхоплюю та затягую дітей. Кричу: “Людоньки, всі не влізуть!” А ніхто не чує. 
Не пам'ятаю, як закрила двері. 140 людей нарахувала в “люксі” на 18 місць", - згадує Ірина. Аби втримати порядок у вагоні, одразу скомандувала: “Я тут головна. Зробіть мені прохід. Від тамбура до тамбура. Світло вимикайте! Вікна не відкривати. Штори тримати закритими. Тихо! Без істерики! Телефони вимкніть. Якщо кому в туалет чи кому погано, через сусідів мені кажете. Всі пересування тут з мого дозволу”, - продовжує розповідь Ірина. Слова даються важко. Бо ж спогади надто важкі...

"Раптом якісь дід відхиляє штору та кричить: “Ракета”!  Я і сама бачу, але цикнула на нього: “Ану, тихо. Ми їдемо, це головне”... За годину люди трохи вгамували пристрасті та почали ділитися власним горем. Кажу: “Горе у всіх одне”... І тримаюся. Донька в Києві. Син - у Маріуполі", - завершує розповідь працівниця "Укрзалізниці".

Її колега, начальник Лиманська дистанція електропостачання Олександр Мартиненко згадує 13 березня, коли близько шостої ранку два ворожі літаки здійснили авіаудар по автомобільному та залізничному мостам через річку Сіверський Донець на перегоні Брусін-Придонецька. 

"Як раз тут планувався постійний рух евакуаційних поїздів. Внаслідок бомбардувань вся контактна мережа та лінії автоблокування буди пошкоджені та зіпсовані. Проїзд був неможливим.
Саме в той час на вокзалі ст. Лиман евакуації чекали більше шістсот людей, двісті з яких — діти.
Я розумів, що потрібно діяти негайно. Лячно, але що робити?
600 людей, з них 200 дітей чекають. Вони не до кінця усвідомлюють, чому не можуть виїхати. Моляться, сваряться, притуляють до себе дітей. Порадився із керівництвом служби, а потім разом із Сергієм Гримайло, електромонтером контактної мережі на свій страх та ризик вирішили такі спробувати.
На мосту побачили жахливу картину: всі проводи та елементи контактної підвіски висіли та лежали на коліях та на землі, перешкоджаючи навіть проходу. 
Авіаналіт міг повторитись. Ми дуже нервували, треба було поспішати, та пам'ятати про безпеку виконання робіт. Ми не мали права на помилку. Підключилися допомогти і наші енергетики. Протягом чотирьох годин убирали, підв'язували, приводили контактну підвіску та мережу в габарит рухомого складу, іншими словами, щоб ніщо на заважало проїхати поїзду.
Ушкоджену ділянку відремонтували. Зі станції пустили пробний електропоїзд. Пройшов. Тепер головне - швидше пустити евакуаційний потяг. 600 людей, з них 200 дітей, встигли виїхати з Ліману в той день", - пригадує Олександр.

Україна тепер щодня дякує своїм  захисникам - військовослужбовцям ЗСУ. А герої - не тільки військові. Це і лікарі, і поліціянти, і рятувальники, і енергетики, і залізничники. Сьогодні ми розповіли лише кілька історій про людей, які тихо та буденно виконуючи свою роботу, здійснювали справжні подвиги. А таких драматичних та водночас світлих історій - сотні. І кожен вірить - Україна переможе!