Журналістка з Херсону: "Було дуже страшно в оточенні озброєних рашистів"

Спеціальний кореспондент Niezalezna.pl в Україні поговорив із колишньою полоненою.

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu

Анжело, де та за яких обставин ви дізналися про широкомасштабне вторгнення росії в Україну? 
 
Біля п’ятої ранку 24 лютого зателефонував знайомий із Чонгара (Населений пункт на автошляху міжнародного значення М18E105 перед Чонгарським мостом до Автономної Республіки Крим.- Ред.) і повідомив, що з боку Криму колони ворожої техніки прорвали адмінмежу. Потім стали надходити повідомлення з північних кордонів України про початок воєнних дій та навалу російських військових. Так ми зрозуміли, що почалася війна.

25 лютого на вʼїзді в Херсон з боку Антонівського мосту (зʼєднує правобережну та лівобережну Херсонщину - Ред.) я побачила колону російської техніки. Вʼїзд до Антонівки (передмістя Херсона - ред.) був заблокований, на машині швидкої ми не змогли проїхати до пораненого.  А вже 1 березня Херсон повністю був під контролем російських загарбників. 

Увесь світ бачив незламність херсонців, які мужньо протистояли агресору. А які настрої панували в самому місті?

Спочатку херсонці перебували в шоковому стані, а потім стали виходити на мітинги спротиву. Проте  після жорстких заходів та обстрілів окупантами мирного населення відкриті мирні зібрання стали неможливими. 

Тоді спротив херсонців став прихованим. Він виражався по-різному: від тихого несприйняття та блокування намірів рашистів по впровадженню своїх порядків до активних дій підпільників. 

Більшість людей були налаштовані проукраїнськи та чекали на звільнення Херсона від окупантів і  колаборантів. Спроби перетягнути херсонців на сторону впровадженої окупантами влади виявилися марними. Не зважаючи на купу зрадників, які співпрацювали з ворогом, більшість містян не сприймала "асвабадітєлєй". Саме тому рашистам в Херсоні так і не вдалося побудувати дієві структури своєї влади. І так продовжувалося весь час аж до 11 листопада, до звільнення Херсона.

Чи була у вас можливість  працювати журналістом в окупованому Херсоні? 
 
- Я віднайшла таку можливість для себе, працювала досить активно. Кожного дня отримувала інформацію з першоджерел, знімала відео, виходила в прямі ефіри на український телемарафон «Єдині новини» та FREEDOM (базувався в Польщі). Все це доводилося робити потайки, суворо притримуючись правил конспірації. Працювала та мешкала я не в своїй квартирі, не за адресою своєї реєстрації. Інакше будь-який «засвіт» міг бути дуже небезпечним. Хоча прямих погроз аж до мого арешту 5 липня мені не надходило.
 
Страшно було залишатися там, у рідному, але окупованому місті?
 
Так, було дуже страшно в постійному оточенні озброєних рашистів. Страшно пересуватися вулицями між зграями істот, втративших людське обличчя, транспорт яких був з клеймом Z. Страшно засинати під звуки автоматних та кулеметних черг на сусідніх вулицях, постійної кононади від вибухів. Страшно втрачати звʼязок з рідними, коли окупанти знищили мобільну українську мережу. Страшно, коли на блок-посту зупиняють російські військові, а ти ховаєш телефон із записами, намагаєшся не виказати, навіть своїм поглядом, як ти ненавидиш їх. Страшно перетинатися зі знайомими, які зрадили. Страшно уособлювати, що у тебе забирають твій дім. Страшно, що ти безправний у лапах катів і твоє життя під лупою окупантів. Життя в окупації я не можу віднести навіть до відтінків страху, це всеосяжне відчуття постійної тривоги. 
 
За яких обставин потрапили у полон і в яких умовах вас тримали? 

- По мене прийшли 5 липня. Я готувалася до прямого ефіру. З вікна побачила кілька автівок і озброєних людей у балаклавах. Один з них почав перелазити через паркан до нашого обійстя. Зайшли, відразу забрали телефони, почали перевіряти техніку. Спитали, чи є у мене дозвіл від військової адміністрації Херсонської області (влада окупантів) на журналістську діяльність. Я сказала: так, в усіх українських ЗМІ я акредитована. Мені закинули, що я маю співпрацювати з новою владою і «тут вже росія». Після тривалого допиту мене посадили в автівку і вивезли до ізолятора тимчасового утримання. Там я перебувала тридцять один день у жіночій камері №6, ще з чотирма бранками. Адвоката не пропонували, подзвонити сину відмовили. Натомість під час допитів мені заявили, що я затримана за шпигунство і про моє перебування не дозволено говорити. 

У камері була страшна антисанітарія, купа тарганів, які зістрибували на нас  зі стелі. Годували нас один раз на день, протягом усього періоду перебування. Давали зліплені у комок макарони. Вентиляції у камері не було. Мені кілька разів ставало зле. Дівчата, які були зі мною в камері, просили про мед.допомогу та лікаря не викликали. 

Катували нас щодня. Найчастіше - електрострумом. Ще одна з форм катувань така: людину садили у шапці на допиті, і ззаду імітували розстріл. Одного разу так вбили чоловіка, а потім біля нашої камери обмотували тіло плівкою та вивезли невідомо куди.

Як довго були в полоні та як вдалося вибратися звідси? 

- На 31 день мене відпустили, узявши підписку про невиїзд з Херсона та заборонивши займатися журналістською діяльністю. А ще пригрозили, що будуть за мною стежити. Тож було зрозуміло, що лишатися в Херсоні після звільнення з полону для мене було вкрай небезпечно і я змушена була залишити рідне місто.

Весь час поки ви були в полоні родина знала, де ви та що з вами?

- У мене не було звʼязку з синами, під час полону мені не дозволили їм подзвонити. Тому вони не знали, де я весь цей час перебувала. 

Мої сини вже дорослі. Старший син,  Станіслав, до повномасштабного вторгнення жив і працював за кордоном. А менший, Даниїл, він студент Київського Національного університету їм.Тараса Шевченка, вчиться на кінооператора. У перші дні війни його разом з однокурсниками евакуювали до Львова. Він там волонтерів і зняв документальну стрічку "Другий фронт" про волонтерську діяльність. Звісно, вони переживали за мене, перебуваючи в невідомості.

Після пережитого ви продовжили свою журналістську діяльність, створивши фільм "Навала". Про що він та про кого?
 
- Документальний фільм "Навала" перший з запланованої трилогії про війну та окупацію. Це історія про тих, хто зазирнув за межу людяності та розповідає про злочини проти неї. Мені вдалося дослідити героїв фільму з самого початку війни до сьогодення. У фільмі використані відео, здебільшого авторські, починаючи з 24 лютого 2022 року. Режисер фільму Сергій Маслобойщиков допоміг мені розкрити тему та донести до глядача задум.
 
І насамкінець: як зараз влаштоване ваше життя та про що мрієте?  
 
- Я продовжую займатися своєю улюбленою справою. Постійно вчуся, прагну чогось нового. Зробила перші кроки у документальному кіно. Зростаю професійно у журналістиці, працюю головною редакторкою на телеканалі «ВІТА». Живу між Вінницею, Києвом та Херсоном. Стараюся хоча б раз на місяць приїжджати у своє рідне місто. Чекаю на звільнення Лівобережної Херсонщини, повернення наших воїнів додому, звільнення усіх бранців з російських катівень. 
Мрію про перемогу, про мир, про життя в вільній заможній Україні! І про покарання усіх причетних до загарбницької війни. Дуже обнадійливим для мене був факт відкриття польового офісу Міжнародного кримінального суду. Зі своєї сторони я роблю все можливе, аби донести до спільноти про злочини військової російської агресії.
Злочини проти людяності та людства мають бути розглянуті у судах, а винні понести відповідальність.

Володимир Буга, український журналіст, багаторічний кореспондент „Gazeta Polska Codziennie” в Україні, поет-пісняр.

 

Źródło: niezalezna.pl