Священник, клоун та реабілітолог - їхнє життя змінила війна. Герої-волонтери рятують життя інших

Дніпропетровщина після 24 лютого 2022 стала найбільшим в Україні гуманітарним хабом, та прийняла понад 300 тисяч вимушених переселенців.

Кореспондент Niezalezna.pl в Україні поспілкувався з людьми, які під час війни стали волонтерами. Зараз вони допомагають людям евакуюватися з гарячих точок та адаптують їх до життя в нових умовах, допомагають родинам з дітьми, які мають особливі потреби, збирають гуманітарну допомогу для військовиків. А у буденному, мирному житті це - викладач права та засновниця реабілітаційного дитячого центру та благодійного фонду Ганна Кириченко, лікарняний клоун Ян Томаш Рогала, священник та сільський староста Андрій Пінчук, директор благодійного фонду Катерина Юхимчук.

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ Polska wersja tekstu

"Христос завжди в центрі страждання"

Етнічний поляк Ян Томаш Рогала вже кілька років живе у Дніпрі, де працював лікарняним клоуном. Разом із своїми колегами він дарував яскраві, святкові емоції дітям з важкими хворобами, які лікувалися в Обласній дитячій лікарні. Життя чоловіка змінили перші вибухи, що пролунали у Дніпрі 24 лютого.

- Це було дуже поруч із будинком, де ми живемо. Було дуже страшно і від них, і від незрозумілості - що це? Як далі буде? Коли ж стало зрозуміло, що це війна, ми порадилися з дружиною та вирішили, що залишаємося у Дніпрі та будемо намагатися допомагати людям чим можемо. Здається, того ж дня я подзвонив отцю Андрію, з яким добре знайомий та сказав, що мусимо робити шелтер для можливих біженців

- згадує Ян Томаш.

Священник Андрій Пінчук - фігура добре знана в Дніпрі та й в Україні. Він разом із дружиною стали засновниками дитячого будинку сімейного типу,  на виховання якого перебувало понад 10 дітей. Згодом чоловік заснував благодійний фонд, аби допомагати ширшому колу нужденних. У своєму селі, де жив та служив у місцевій церкві, він обирався сільським старостою.

Бувало так, що вранці служив у храмі, потім їшов до сільради - вирішувати справи земні. Тож, коли почалася війна, в отця Андрія теж не було вагань, що робити. Чоловік вирішив займатися дуже ризикованою, вкрай небезпечною й для власного життя справою - евакуацією людей з гарячих точок.

ZOBACZ PODOBNE:

Biznes w warunkach wojny. Ukraińscy przedsiębiorcy spoglądają na Polskę

- По-перше, було зрозуміло, що цим має хтось зайнятися. І як я можу пропонувати людям брати участь у гарячій евакуації, якщо сам боявся, тож мав бути прикладом. По-друге, Христос завжди в центрі страждання, там де боляче, де найгірше. Це завдання не тільки священника, кожного християнина. Якщо ми не можемо це зробити, то, мабуть, нічого і не варті в цьому житті

- вважає священник. Доволі швидко навколо нього зібралася надійна евакуаційна команда: власне отець Андрій, лікарняний клоун Ян Томаш та кілька змінних водіїв. 

- Ніколи не забуду, як у Рубіжному наш автобус, в якому були маломобільні літні люди та мами з дітьми, почали обстрілювати. Ми змушені були розвертатися на вузенькій вуличці та ховатися за будинком поки буде можливість проскочити між обстрілами. Це і в мирний час непроста задача - розвернути великий туристичний автобус у вузькому провулку. А тут ще й снаряди вибухали у 15-20 метрах від автобусу. Аж раптом снаряд влучив у будинок, за яким ми ховалися. Було дуже страшно! Ми постійно молилися

- згадує учасник подій Ян Томаш Рогала. 

- Було безліч і таких моментів, від яких на очі наверталися сльози. Це було і в Сєвєродонецьку, де буквально з підвалу храму виносили лежачих стариків аби розмістити їх лежачи у багажному відсіку автобусу. І так ми їх довезли

 - згадує чоловік. 

Але найбільшою радістю для всієї команди було те, що їм вдавалося вивезти людей з-під обстрілів живими та неушкодженими.

Майже всіх евакуйованих до Дніпра (а це 8400 людей) спочатку було розміщено в Шелтері, організованому благодійним фондом "Помогаєм". Згодом декого з них було доправлено до Європи за програмою "холодної" евакуації. 

За словами директорки БФ "Помагаєм" (pomogaem.com.ua) Катерини Юхимчук, з початку війни в Україні (від 24 лютого 2022 року) допомогу на гуманітарному складі фонду  отримали 12709 людей = 6424 родини. 1966 людей - вивезли закордон. Це була вже "холодна" евакуація.  Наразі у Шелтері, що було засновано фондом, проживає 66 людей. З них маломобільних - 5, 
Діти - 19.
А загалом за весь час роботи Шелтеру через нього пройшло  2908 людей.

"Кожна людина робить свій життєвий вибір"

Анна Кириченко у мирному житті - мама двох чарівних донечок, викладачка права в одному з університетів Дніпра, фундатор спеціалізованого реабілітаційного центру для дітей з особливими потребами (dnipro-clinic.com.ua).

Відпочатку війни вона теж стала волонтером. А реабілітаційний центр перетворився на центр прийому та відправлення гуманітарної допомоги.

- Найстрашніше було в ту першу ніч. Коли плакала і кричала в телефон подруга та колежанка Іра, коли я будила дітей словами … вставайте швидко, нас бомблять. Старша, Діана, була надзвичайно зібрана, миттєво реагувала, зібрала себе та сестру, схопила свою валізу, яка була давно вже готова, намагалася напхати на мене светра, думаючи, що я змерзла. Я ж бігала з кута в кут, намагаючись зрозуміти, як таке може бути, щоб напав двоюрідний брат. На мою країну! Моююю! Україну?!!? … Потім страшно не було. Але була та залишається вселенська лють, ненависть, презирство

- ділиться сокровенним молода жінка. За словами Анни, вона нікуди не поїхала з рідного міста.

- Є такі моменти в житті, коли ти вже не можеш поїхати. Можливо, через свою надто стійку особисту позицію. Можливо, через те, що є люди, які дивляться на тебе, затамувавши подих, та чекають твого рішення: їхати чи залишатись. Це колектив. Дівчата та хлопці, які понад усе хотіли залишитися та працювати. Минув місяць війни, ми не могли сидіти далі вдома, я на свій страх та ризик дала команду виходити на роботу. І… всі летіли на крилах, обіймались, плакали, гуртом прибирали, вимивали, чистили, готувалися до повернення дітей. Всі стали такими рідними один одному, наче не бачились життя. Хоча… не всі залишились. 4 людей поїхало. І це боляче, оскільки вони не повернуться. Але кожна людина робить свій життєвий вибір та дорослішає самостійно

- впевнена волонтерка. 

- Я не знаю, як так сталося, але вже на наступний день один одному почали передавали цю інформацію та привозити допомогу, миттєво захопивши в гуманітарний полон весь перший поверх реабілітаційного центру. Я була шокована, оскільки ніколи не займалась волонтерською діяльністю до війни. Пам’ятаю стала посеред заваленої коробками кімнати та кажу: «Горщику, не вари!» Перший тиждень війни люди везли машинами, тонами! Мені здавалося, що солдатам має вистачити на рік! Але я навіть не уявляла, які величезні потреби були у ЗСУ, а все, що ми привозили, розліталося, наче гарячі пиріжки. Я пам’ятаю теплі ковдри, шкарпетки, ліхтарі, туалетний папір, мішки з крупою, вода, консерви, турнікети, бинти, антибіотики, мішки,  лопати, аптечки, мило, цукерки, хліб…. Такий собі воєнний калейдоскоп. Потік людей не закінчувався. Кожен, хто хотів, знаходив у нас смачну каву. Але цей кожен потім брав три мішки та віз солдатам

- згадує жінка.

Крім формування гуманітарних вантажів для війська, реабілітаційний центр продовжував надавати профільну допомогу дітям. Тепер уже дітям, які з батьками тікали від війни.

- У нас є одна болюча історія. До нас звернулася мама з маленьким трирічним хлопчиком. Їй хтось порадив, оскільки у малого були відхилення у розвитку. Ми побачили тендітну дівчину, яка ковтаючи сльози, розповіла, що її чоловік - "азовець", залишився в Маріуполі боронити завод. А її син, малий хлопчина, зацьковано бігав з кута в кут та ніяк не хотів залишатися з нашими психологинями наодинці. Три дні ми намагалися залучити дитину, яка жила серед вибухів, у реабілітаційний простір. А потім… прийшов Роман, наш високий, сильний парубок-реабілітолог, взяв хлопця на руки на заніс у клас. Ми ридали всі. Малий просто сумував за татом

- зі сльозами на очах згадує Анна. І таких історій у неї, нажаль, є чимало. Але вона вірить - кожна з цих історій буде мати щасливе продовження.

- Адже попри війну - життя триває. Бо українці - такий народ, який не подолати. Все буде Україна - впевнена волонтерка.