Воєнна історія головного редактора із Запоріжжя: «Мрію наблизити нашу перемогу»

Про те, що довелося пережити в зайнятому російськими військами українському місті, про патріотичний спротив там місцевих колаборантів журналіст Віталій Голод відверто розказав кореспонденту Niezalezna.pl в Україні.

ПОЛЬСЬКА ВЕРСІЯ ТЕКСТУ / Polska wersja tekstu

- Відверто скажу, що розуміння щодо необхідності виїзду з окупації прийшло запізно. Зрозумілими одразу були дві речі. Що журналісти, активісти депутати будуть потрібні рашистам і до них все одно колись прийдуть. Як також і те, що для мене роботи і заробітку не буде і жити мені буде ні на що. Але поки очевидних загроз не було, то я одразу й не поривався виїжджати. Хоча з цим я дуже помилявся,

- зізнається Віталій. Та згадує, що крім журналістики почав брати активну участь у патріотичних мітингах.

"Щоденно майже три тижні поспіль ми проводили мітинги проти російських окупантів. На них приходило зазвичай до 200 токмачан, а найбільше 7-8 березня - до 600 учасників (це багато, як для нашого 32-тисячного міста). Із самого початку до нас приєднався 70-річний голова міської територіальної виборчої комісії Михайло Свищо, його колоритний вигляд, сива борода та піднятий у руці прапор стали одним із символів акцій. Він зазвичай відкривав щоденний мітинг біля пам’ятного знаку захисникам України. Учасники співали Гімн України, потім читали молитву «Отче наш». Також за пропозицією Михайла Свищо робили хвилину мовчання-пам’яті за загиблими українськими бійцями, це ще до того як запровадили Загальнонаціональну хвилину пам’яті. Потім я розповідав новини з фронтів, все що важливо було на той момент. І, звісно ж, робив публікації про ці мітинги і фотозвіти на сторінці газети "Наше місто Токмак" у Фейсбуці",

- розповідає чоловік.

За його словами, на цих зібраннях було дуже багато прапорів України. А потім десь взялися плакати патріотичного і антиросійського спрямування. Уявіть  собі - із україньскими прапорами та з гаслами «Слава Україні – Героям слава!», «Слава ЗСУ!» і «Токмак - це Україна!» ми підходили до штабу російських солдатів, який розташувався у приміщенні поліції. Кричали, щоб рашисти йшли геть", - згадує Віталій. За словами співрозмовника Niezalezna.pl, мітингувальників зовсім не стримувало те, що солдати були озброєні, а на даху міськради чергували два-три бійця з автоматами. 

"Ми просили людей не підходити близько до озброєних солдатів. Але – де там! Першими не витримували жінки, а за ними й інші підходили впритул до росіян, намагалися докричатися, просто щось їм пояснити", - продовжує журналіст.

Він зізнається, що на початках ставлення окупантів не було жорстоким. А сам чоловік уникав спілкування з ними, але одна коротка розмова таки була. 

"Під час мітингу біля поліції один їхній офіцер запитав:
- Ви журналіст? Чи не хочете поговорити з с комендантом?
- Навіщо? - питаю. - Про що говорити з окупантами?
Він аж відверто образився: «Чому ми окупанти? Дивіться, прапори ваші ми не чіпаємо, мітингувати не забороняємо».
- А чому ви тоді тут?
- Ми в Києві вашу владу замінимо і все.
- Так ми її обирали, чого ви нам будете вказувати...
Така от безпредметна розмова...", - пригадує Віталій.

На його думку, оскільки метою росіян на початку широкомасштабної війни був Київ, вони взагалі не планували  щось міняти в Токмаку. І в перший час окупації поводили себе доволі миролюбно. Можливо, сподіваючись на масово колаборанство з боку мерів, представників місцевої влади. Аби потім зробити гарну картинку, що їх в Україні чекали як визволителів.

"За кілька днів після мого виїзду з окупації, в мій дім ввалилися фсбшники"

Попри організований український спротив, все ж таки були й поодинокі випадки спроб допомагати окупантам.

"У той час, як сотні токмачан-патріотів щодня кричали росіянам забиратися геть, дехто тишком-нишком бігав до російських солдатів та до їхнього коменданта, але показати це боялися", - каже Віталій. Однак, за його словами,  коли окупанти за два-три тижні пересвідчилися, що більшість мешканців міста сприймають їх саме, як окупантів, то і тактика їхня стала змінюватися. 

"У Токмаці з’явився підрозділ фсб, почали вишукувати і викрадати учасників АТО, стали приходити за депутатами, за волонтерами. Стало зрозуміло, що треба спробувати виїхати, бо з дня на день прийдуть і за мною. 18 березня у колоні з маріупольськими біженцями я виїхав разом зі своїм молодшим сином. А вже 21-го до мене додому прийшло  п’ятеро фсбшників. Виламали ломами двері, очевидно, думали що я всередині і не відчиняю. Викрали всі мої документи і комп’ютер, можливо шукали якісь докази моєї діяльності",

- розповідає чоловік.

Віталій Голод зізнається, якщо би міг відмотати стрічку назад, то єдине, щоби вчинив по іншому – одразу би виїхав з окупованої території. 

Опинившись на підконтрольній Україні території, чоловік одразу ж пішов до військомату з наміром захищати рідну землю зі зброєю в руках.

"Мрію кожною своєю дією наближати нашу Перемогу", - підсумовує Віталій.

 

Źródło: niezalezna.pl